Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
24 грудня 2014 року м.Київ №6-207цс14
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду в складі:
головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 8 до Державного підприємства «Львіввугілля» про відшкодування моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров’я при виконанні трудових обов’язків, за заявою Особи 8 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.10.2013,
ВСТАНОВИЛА:
У лютому 2013 року Особа 8 звернувся до суду з позовом до ДП «Львіввугілля» про відшкодування моральної шкоди.
Зазначав, що з 26.02.79 до 11.07.96 він перебував у трудових відносинах із відповідачем, отримав професійне захворювання. Висновком медико-соціальної експертної комісії від 11.07.96 йому вперше було встановлено II групу інвалідності та втрату 80% професійної працездатності, що підтверджено під час подальших оглядів. Висновком МСЕК від 7.08.2008 йому встановлено III групу інвалідності та втрату 60% професійної працездатності безстроково.
Посилаючись на те, що ушкодженням здоров’я йому завдана моральна шкода, Особа 8 просив на відшкодування шкоди стягнути з ДП «Львіввугілля»
188160 тис. грн.
Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 22.02.2013 позов Особи 8 задоволено частково: стягнуто з ДП «Львіввугілля» на користь Особи 8 10 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 13.06.2013 рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ДП «Львіввугілля» на користь Особи 8 3 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про стягнення судових витрат.
Ухвалою ВСС від 23.10.2013 касаційну скаргу Особи 8 відхилено, рішення Апеляційного суду Львівської області від 13.06.2013 залишено без змін.
У поданій до ВС заяві про перегляд ухвали ВСС від 23.10.2013 Особа 8 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції й передання справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу, — неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у
подібних правовідносинах, а саме: п.11 Правил відшкодування власником підприємств, установ і організацій або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових відносин, затверджених постановою КМ від 23.06.93 №492 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), та незастосування до спірних правовідносин ст. 4401 ЦК Української РСР.
Для прикладу наявності зазначеної підстави для подання заяви про перегляд судового рішення Особа 8посилається на ухвалу ВСС від 16.07.2014.
Особа 8 указує на те, що правові висновки ВСС про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС уважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
На підставі ст.3604 ЦПК Верховний Суд скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо встановить, що воно є незаконним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із положень п.11 правил, згідно з яким розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 200 мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших виплат, а також, керуючись установленими законом принципами розумності, виваженості та справедливості, дійшов висновку про доцільність відшкодування моральної шкоди в розмірі 3 тис. грн. При цьому суд виходив із розміру заробітної плати, що діяв на час виникнення спірних правовідносин.
Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм
матеріального права посилається у своїй заяві Особа 8, судом, на відміну від справи, яка переглядається, зазначено, що чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством, зокрема ст.4401 ЦК Української РСР, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди — не менш ніж 5 мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, який не може перевищувати 200 мінімальних розмірів заробітної плати (п.11 правил). При цьому розмір мінімальної заробітної плати для розрахунку необхідно застосовувати той, який діє на час розгляду справи.
Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.
Відповідно до п.38 правил право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати
професійної працездатності.
Судами встановлено, що з 26.02.79 до 11.07.96 Особа 8 перебував у трудових відносинах із відповідачем, отримав професійне захворювання. Висновком МСЕК від 11.07.96 йому вперше було встановлено II групу інвалідності та втрату 80% професійної працездатності, що підтверджено під час подальших оглядів. Висновком МСЕК від 7.08.2008 Особі 8 встановлено III групу інвалідності та втрату 60% професійної працездатності безстроково.
Таким чином, право на відшкодування моральної шкоди у зв’язку з утратою 80% професійної працездатності виникло в Особи 8 у 1996 році.
На час виникнення спірних правовідносин відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових обов’язків, за рахунок роботодавця на підставі рішення суду передбачалося п.11 правил, відповідно до якого моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі домовленості сторін (власника, профспілкового
органу й потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення комісії в трудових спорах; рішення суду. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 200 мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат.
Згідно з ст.4401 ЦК УРСР (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менш ніж 5 мінімальних розмірів заробітної плати.
Таким чином, вирішуючи спір, суди, визначаючи розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача, на викладене уваги не звернули та не врахували, що згідно з ст.4401 ЦК УРСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди — не менш ніж 5 мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної
шкоди, що не може перевищувати 200 мінімальних розмірів заробітної плати (п.11 правил).
Відповідно до ст.3 закону «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.
Вищезазначені вимоги закону в поєднанні з стст.3 і 8 Конституції дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються в кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
Такий підхід цілком узгоджується з положенням
ст.83 ЦК Української РСР про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.
Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну й ту саму норму матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст.3604 ЦПК його необхідно скасувати та передати справу на новий касаційний розгляд.
Керуючись п.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, чч.1, 2 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 8 задовольнити.
Ухвалу ВСС від 23.10.2013 скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
