Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Недійсними можуть визнаватися як рішення, на підставі котрих видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 1 липня 2015 року №6-319цс15, текст якої публікує "Закон і Бізнес".
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
1 липня 2015 року м.Київ №6-319цс15
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду у складі:
головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 9, Особи 10 до Особи 11, Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області про визнання недійсним державного акта, зобов’язання вчинити дії та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою загального користування за заявою Особи 9 та Особи 10 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.01.2015, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 24.11.2014 та рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 4.11.2013,
ВСТАНОВИЛА:
У квітні 2009 року Особа 9, Особа 10 звернулись до суду з позовом до Особи 11, Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області про визнання недійсним державного акта, зобов’язання вчинити дії та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою загального користування.
Особа 9, Особа 10 зазначали, що на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 22.05.2008 їм належить на праві власності у рівних частках земельна ділянка площею
Пустомитівського району Львівської області.
Рішенням виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 18.08.95 передано у власність Особі 11 земельну ділянку площею
Посилаючись на те, що Лисиничівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області з порушенням вимог чинного законодавства передала у приватну власність Особі 11 частину земельної ділянки із земель загального користування, а саме за Адресою 1, чим порушено право позивачів як суміжних землевласників щодо користування присадибною земельною ділянкою та землями загального користування, що забезпечують проїзд до належної їм земельної ділянки, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, Особа 9, Особа 10 просили на підставі стст.39, 83, 152 Земельного кодексу та ст.4 Земельного кодексу України від 18.12.90 визнати недійсним виданий 11.08.2000 Особі 11 державний акт на право власності на земельну ділянку площею
сільську раду Пустомитівського району Львівської області відновити на місцевості за Адресою 1 у частині, що межує із земельною ділянкою Особи 11 та веде до їхньої присадибної земельної ділянки, шириною
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 4.11.2013, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 24.11.2014, в задоволенні позовних вимог Особі 9, Особі 10 відмовлено.
Ухвалою ВСС від 20.01.2015 відмовлено Особі 9, Особі 10 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої п.5 ч.4 ст.328 Цивільного процесуального кодексу.
У заяві про перегляд ухвали ВСС від 20.01.2015, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 24.11.2014 та рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 4.11.2013 Особа 9, Особа 10 просять скасувати зазначені судові рішення та
прийняти нове рішення про задоволення їхніх позовних вимог з передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції стст.13, 55 Конституції, стст.15, 16 Цивільного кодексу, стст.152, 155 ЗК та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному в постанові ВС від 22.05.2013 (справа №6-33цс13) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
На обгрунтування заяви Особи 9, Особи 10 надали копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 4.03.2015, 26.03.2014, 10 квітня, 7 серпня, 30 жовтня та 4.12.2013 та постанови ВС від 22.05.2013 (справа №6-33цс13).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Особи 9, Особи 10 доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За положеннями пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих
норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із ч.1 ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що Особі 9 і Особі 10 на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 22.05.2008 належить у рівних частках земельна ділянка площею
Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку, виданим Лисиничівською сільською радою Пустомитівського району Львівської області 11.08.2000 на підставі рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 18.08.95 Особі 11, останній на праві власності, належить земельна ділянка площею
області.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 9, Особи 10, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 18.08.95, на підставі якого Особі 11 видано спірний державний акт на право власності на земельну ділянку, позивачами не оспорювалось. Указавши, що державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення відповідного уповноваженого органу місцевого самоврядування або виконавчої влади, тому вимога про скасування такого державного акта є похідною й залежить від доведеності законності рішення відповідного органу, на підставі якого він виданий, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним.
Разом з тим, в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 4.03.2015, 26.03.2014, 7 серпня, 30 жовтня та 4.12.2013, копії яких надані заявниками для порівняння, містяться висновки про те, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право
власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов’язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Ураховуючи викладене, висновок судів про неможливість визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку без визнання недійсним (оскарження) рішення про передачу у власність цієї земельної ділянки, на підставі якого видано державний акт, є помилковим.
В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 10.04.2013, копія якої надана заявниками для порівняння, суд касаційної інстанції, установивши, що державні акти на право власності на земельні ділянки видані з порушенням вимог чинного законодавства, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання цих державних актів недійсними без визнання недійсним розпорядження районної державної адміністрації, на
підставі якого було видано зазначені державні акти.
У постанові ВС від 22.05.2013 (справа №6-33цс13) міститься висновок про те, що судам підсудні справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.
Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов’язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
Крім того, згідно з абз.1 п.12 розд.Х «Перехідні положення» ЗК (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до
розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за ме-
жами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме стст.15, 16 ЦК, ст.152 ЗК, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові ВС від 22.05.2013 (справа №6-33цс13) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та щодо невідповідності його рішення викладеному в постанові ВС висновку, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.
За змістом ст.17 ЗК 1990 року (в редакції, яка була
чинною на час прийняття рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області) передача земельних ділянок у приватну власність проводилась Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови — до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім’ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність.
Передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, зокрема, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), проводиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки. Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення.
Відповідно до ст.22 ЗК 1990 року (в редакції, яка була чинною на час видачі спірного державного акта) право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
Право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (ст.23 ЗК 1990 року в редакції, яка була чинною на час видачі спірного державного акта), та виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Частина 1 ст.15 ЦК закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті
грунтуються на нормах Конституції, які закріплюють обов’язок держави забезпечувати захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання (ст.13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (ч.1 ст.55).
Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнан-
ня) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Згідно зі ст.152 ЗК (в редакції, яка була чинною на час звернення позивачів до суду) держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав
громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:
а) визнання прав;
б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;
в) визнання угоди недійсною;
г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;
г) відшкодування заподіяних збитків;
д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Як роз’яснив Пленум ВС в абз.2 п.2 постанови від 16.04.2004 №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», виходячи з положень стст.8, 124 Конституції, стст.26, 30, 87—90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143—146, 149, 151, 153—158, 161, 210, 212 ЗК, глав 27, 33, 34 ЦК, ст.15 ЦПК, ст.12 Господарського процесуального кодексу судам підсудні справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження
земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.
Отже, оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов’язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.
Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
Однак у справі, яка переглядається, касаційний суд не спростував висновки судів попередніх судових інстанцій про те, що визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку без установлення незаконності рішення відповідного органу, на підставі якого він виданий, не є належним та окремим способом захисту порушених прав.
Таким чином, суди неправильно застосували норми стст.15, 16 ЦК, ст.152 ЗК, тому судові рішення у справі, що переглядається Верховним Судом, підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до ст.3602 ЦПК Верховний Суд розглядає справи за правилами, встановленими гл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а відтак не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Оскільки правомірність передачі частини спірної земельної ділянки у власність відповідача та відповідно видачі державного акта на зазначену земельну ділянку суди не перевіряли, то допущені порушення норм процесуального права унеможливили прийняття Верховним Судом рішення по суті спору.
Керуючись п.4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Cудова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 9 та Особи 10 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 20.01.2015, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 24.11.2014 та рішення
Пустомитівського районного суду Львівської області від 4.11.2013 скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК
_03_03.png)
