Верховний Суд зробив висновок щодо підстав для відмови в позові

 Відсутність реєстрації дитини за місцем проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них не є підставою для відмови в позові. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 1 липня 2015 року №6-396ц15, текст якої друкує Закон і Бізнес

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

1 липня 2015 року                                                м.Київ                                                                №6-396ц15

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду у складі:

головуючого — Сімоненко В.М.,

суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л.,

Лященко Н.П., Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 9 до Особи 10, Особи 11, треті особи — орган опіки та піклування при Якимівській селищній раді та орган опіки та піклування при Кирилівській селищній раді Якимівського району Запорізької області, про визнання недійсним договору іпотеки за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3.09.2014,

ВСТАНОВИЛА:

У червні 2013 року Особа 9 звернулася до суду з вищевказаним позовом, зазначивши, що на забезпечення виконання зобов’язань Особи 10 перед Особою 11 за договором позики на суму $28000 між Особою 10 і Особою 11 16.08.2012 був укладений договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка і житловий будинок за Адресою 1. Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено без попередньої згоди органу опіки і піклування, чим порушені житлові права малолітньої Особи 12, Інформація 1, яка з народження постійно проживає у спірному житловому будинку, Особа 9 просила про визнання його недійсним з підстав, передбачених стст.203, 215 Цивільного кодексу.

Рішенням Якимівського районного суду від 11.02.2014 у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 10.04.2014 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 3.09.2014 касаційну скаргу Особи 11 задоволено. Рішення суду апеляційної інстанції скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

У заяві про перегляд судового рішення ВС заступник Генерального прокурора просить скасувати ухвалу касаційного суду та залишити в силі рішення апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч.4 ст.12 закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».

Заслухавши доповідь судді ВС, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в заяві доводи та заслухавши пояснення представника Генеральної прокуратури України Насадчук Ж.Д. та позивачки Особи 9, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

Відповідно до змісту п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підставою для перегляду судових рішень ВС є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, установивши, що спірне майно є місцем проживання матері малолітньої дитини, виходив з того, що малолітня дитина у спірному будинку на момент укладення договору іпотеки не проживала та не була зареєстрована.

Разом з тим в ухвалах від 4.02.2015, 28.01.2015, 4.12.2014, 12.02.2014 ВСС, задовольняючи позовні вимоги про визнання іпотечного договору недійсним, виходив із того, що на момент укладення договору іпотеки спірною квартирою разом з батьками мала право користуватися й малолітня дитина, тому при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна відповідно до ст.12 закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» необхідний попередній дозвіл органів опіки і піклування.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.

Відповідно до ч.4 ст.29 ЦК місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає.

Статтею 2 закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, за змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти

років, презюмується за місцем їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання.

Відповідно до ч.4 ст.12 закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтерес дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Отже, відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові.

У справі, яка переглядається, суд установив, що 16.08.2012 між Особою 11 та Особою 10 було укладено договір іпотеки, предметом якого був

житловий будинок за Адресою 1.

Особа 9 — дочка Особи 10, на момент укладення договору іпотеки проживала та була зареєстрована в спірному житловому будинку, спірний житловий будинок є єдиним та постійним місцем її проживання.

Установлено також, що Особа 12 є малолітньою дочкою Особи 9, яка є матір’ю-одиначкою.

Однак установивши місце постійного проживання матері малолітньої Особи 12 у спірному нерухомому майні, переданому в іпотеку, суд дійшов помилкового висновку в порушення вимог ст.29 ЦК про відсутність доказів щодо проживання за цією адресою малолітньої дитини, оскільки за встановлених судом фактичних обставин справи її проживання, а отже, і право на користування житловою площею за цією адресою презюмується, якщо не буде встановлено інше.

За таких обставин передача нерухомості в іпотеку відбулася всупереч вимогам ст.12 закону «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» без попередньої згоди органу опіки та піклування, спірний договір іпотеки не відповідає вимогам ст.203 ЦК, а тому на підставі ст.215 ЦК він підлягає визнанню недійсним як такий,

що порушує майнові права малолітньої дитини.

До аналогічних висновків дійшов ВСС у своїх ухвалах від 4.02.2015, 28.01.2015, 4.12.2014, 12.02.2014.

Саме з цього виходив у своєму рішенні апеляційній суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов.

Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а тому рішення суду першої інстанції та ухвала касаційного суду підлягають скасуванню, а рішення суду апеляційної інстанції — залишенню в силі.

Керуючись стст.355, 3603, 3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву заступника Генерального прокурора задовольнити.

Ухвалу ВСС від 3.09.2014 скасувати, а рішення Апеляційного суду Запорізької області від 10.04.2014 залишити в силі.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.