Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
За наявності хоча б в однієї зі сторін зобов’язання індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти суд має право ухвалити рішення про стягнення суми в іноземній валюті. Такий висновок міститься в постанові ВСУ 10 лютого 2016 року №6-1680цс15, текст якого публікує "Закон і Бізнес".
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
10 лютого 2016 року м.Київ №6-1680цс15
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г.,
розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до Особи 9, третя особа — приватне акціонерне товариство «5-й Київський авторемонтний завод», про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.05.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У липні 2014 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 19.05.2008 між банком та акціонерним товариством «5-й Київський авторемонтний завод» укладено генеральну кредитну угоду №010/14/375, на підставі якої 24.06.2008 сторонами укладено кредитний договір №012/14/413. Згідно з умовами цього договору банк надав позичальнику кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії в розмірі $89497,54 зі строком повернення до 12.12.2014. З метою забезпечення виконання позичальником кредитних зобов’язань 8.04.2011 між позивачем та Особою 9 укладено договір поруки №12/14/1259. Ураховуючи те, що боржник свої зобов’язання за кредитним договором не виконав, унаслідок чого утворилась заборгованість, позивач просив стягнути ізОсоби 9 як з поручителя за кредитним договором, $1310,9.
Рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 5.12.2014 позов задоволено частково. Стягнуто із Особи 9 заборгованість за кредитним договором у сумі $460 та судовий збір у сумі 1 тис. 510 грн.
Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 4.02.2015 рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення заборгованості за кредитним договором та визначено розмір заборгованості, яка підлягає стягненню, у сумі 5 тис. 975 грн. 51 коп.
Ухвалою ВСС від 13.05.2015 касаційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відхилено, рішення Апеляційного суду м.Києва від 4.02.2015 залишено без змін.
27.08.2015 ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» подало заяву про перегляд ухвали ВСС від 13.05.2015 та направлення справи на новий розгляд до ВСС з передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме ст.533 Цивільного кодексу.
Обгрунтовуючи зазначені підстави подання заяви, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» надало ухвали ВСС від 13.03, 21.05, 13.08, 29.10.2014, 13.05.2015, рішення ВСС від 14.03 та 21.03.2012, рішення ВС від 6.04.2011 та постанови ВС від 26.06.2013 та 24.09.2014.
Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
За положеннями пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу погодився з висновком суду першої інстанції в частині розміру заборгованості, яка підлягає стягненню. Разом з тим суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд обгрунтовано скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості в іноземній валюті та ухвалив нове рішення про стягнення заборгованості за кредитом у гривнях на підставі вимог чч.1, 2 ст.533 ЦК, відповідно до якої, якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Водночас в ухвалі від 13.03.2014, яка надана заявником для порівняння, ВСС дійшов висновку про те, що виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й проценти за кредитним договором в іноземній валюті, оскільки такий процент є не фінансовою санкцією, а платою за користування грошима.
В рішенні від 6.04.2011 ВС, задовольняючи частково касаційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» та змінюючи рішення судів попередніх судових інстанцій та ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором в доларах США, дійшов висновку про те, що за наявності у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про стягнення заборгованості за кредитним договором в еквівалентному вираженні гривні до долару США на час вирішення спору.
Такого ж висновку дійшов і ВСС у рішенні від 14.03.2012.
У рішенні від 21.03.2012 ВСС, змінюючи рішення судів попередніх судових інстанцій та ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, зазначав, що банк правомірно надав кредит в іноземній валюті та просив стягнути кошти в доларах США, що відповідно до ч.3 ст.533 ЦК є підставою для стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті.
У постанові від 24.09.2014 в справі №6-145цс14 ВС сформулював правову позицію про те, що в силу положень стст.192, 533 ЦК та ст.5 Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.93 №15-93, вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, — стягнути грошову суму в іноземній валюті.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме ст.533 ЦК в поєднанні з нормами декрету та Положення про порядок видачі Національним банком індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою правління Національного банку від 14.10.2004 №483.
Ухвали ВСС від 21.05.2014, 13.08.2015 та 29.10.2014, надані ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» для порівняння, не можуть бути обгрунтуванням підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, оскільки цими судовими рішеннями суд касаційної інстанції скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до цих судів з підстави, передбаченої ст.338 цього кодексу, зокрема у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення та перевірку фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Крім того, висновок суду у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечить висновку, зробленому ВС у постанові від 26.06.2013 в справі №6-58цс13, оскільки в цій постанові висловлено правову позицію щодо відчуження майна, переданого в іпотеку під час ліквідаційної процедури боржника.
Заслухавши доповідь судді ВС, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку, що заява підлягаєчастковому задоволенню з огляду на таке.
У справі, яка переглядається, суди установили, що 19.05.2008 відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», товариство з обмеженою відповідальністю «Тандем-Авто» та акціонерне товариство «5-й КАРЗ» уклали генеральну кредитну угоду №010/14/375, на підставі якої 24.06.2008 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та АТ «5-й КАРЗ» уклали кредитний договір №012/14/413, за умовами якого останньому надано кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії з лімітом $89497,54 зі сплатою 12,25% річних та строком погашення до 12.12.2014.
12.12.2008 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та АТ «5-й КАРЗ» уклали додаткову угоду №012/14/413/207 до кредитного договору від 24.06.2008 №012/14/413, відповідно до умов якої плата за користування кредитом у строк до 23.06.2009 розраховується на основі процентної ставки в розмірі 13,75% річних.
На забезпечення виконання кредитних зобов’язань за кредитним договором 8.04.2011 ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» і Особа 9 уклали договір поруки №12/14/1259, відповідно до умов якого остання взяла на себе зобов’язання відповідати перед позивачем солідарно з АТ «5-й КАРЗ» за виконання кредитних зобов’язань, у тому числі тих, що виникнуть у майбутньому, які випливають з умов кредитного договору по повернення позичальником кредиту в розмірі $51574,54.
Ухвалою Господарського суду м.Києва від 7.11.2013 порушено провадження у справі про банкрутство АТ «5-й КАРЗ» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.
Постановою Господарського суду м.Києва від 26.03.2014 АТ «5-й КАРЗ» визнано банкрутом.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 7.08.2014 зазначену постанову скасовано.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що заборгованість за кредитним договором підлягає стягненню в іноземній валюті, що відповідно до ч.3 ст.533 ЦК допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, апеляційний суд, з висновком якого погодився й ВСС, посилаючись на чч.1, 2 ст.533 ЦК, дійшов висновку про те, що грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.
Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі ст.192 ЦК законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ч.2 ст.533 ЦК, якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (чч.1 та 3 ст.533 ЦК).
Згідно зі ст.2 закону «Про банки і банківську діяльність» від 7.12.2000 №2121-III кошти — це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Статті 47 та 49 цього закону визначають операції банків з розміщення, залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Статтею 5 декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 ст.5 цього декрету.
Крім того, Національним банком на виконання положень ст.11 декрету прийнято положення.
Згідно з п.1.5 цього положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).
Відповідно до роз’яснень, викладених у п.14 постанови Пленуму ВС «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 №14 суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.2 ст.192, ч.3 ст.533 ЦК).
Отже, якщо в кредитному договорі виконання зобов’язання визначено у вигляді грошового еквіваленту в іноземній валюті (ст.533 ЦК), то за наявності хоча б в однієї зі сторін зобов’язання (у банку-отримувача або в ініціатора платежу) індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти на території України (ст.5 декрету), суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті.
За таких обставин висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про стягнення з Особи 9 заборгованості за кредитним договором у гривнях є безпідставними та не узгоджуються з вимогами ч.2 ст.533 ЦК.
Таким чином, суди неправильно застосували норму ст.533 ЦК та не врахували норми ст.5 декрету, що відповідно до ст.3604 ЦПК є підставою для скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається.
Однак для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно встановити певні факти, без яких ухвалити законне й обгрунтоване рішення неможливо. З огляду на те, що суди попередніх судових інстанцій не встановили наявності у ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, а ВС відповідно до норм стст.3602, 335 ЦПК не може встановлювати ці обставини, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове рішення у справі.
Тому судові рішення підлягають скасуванню, а справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604ЦПК.
Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603 , пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 13.05.2015, рішення Апеляційного суду м.Києва від 4.02.2015, рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 5.12.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
Закон і Бізнес
17.05.2016
Верховний Суд України висловився щодо пропуску строків оскарження
Зі змісту ухвали вбачається лише констатація неповажності причин пропуску строку за відсутності відповідного мотивування такого висновку. Про це йде мова у постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року №572/1390/14-а, текст якої публікує "Закон і Бізнес".
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
10 лютого 2016 року м.Київ №572/1390/14-а
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Терлецького О.О.,
суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Особи 8 до Сарненської міської ради Рівненської області, товариства з обмеженою відповідальністю «РІФ», ТОВ «БерндБруггеман Україна», управління Держземагентства в Сарненському районі Рівненської області, третя особа — публічне акціонерне товариство «Перший інвестиційний банк», про визнання незаконним договору купівлі-продажу, визнання незаконним та скасування державного акта про право власності на земельну ділянку,
ВСТАНОВИЛА:
У січні 2013 року Особа 8 звернулася до суду з позовом до міськради, ТОВ «РІФ», ТОВ «БерндБруггеман Україна» та управління Держземагентства, в якому просила: визнати незаконним та скасувати рішення міськради «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення ТОВ «РІФ» від 22.07.2005 №1238; визнати незаконним договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення площею 1,2254 га від 17.05.2005, укладений між міськрадою та ТОВ «РІФ» і посвідчений приватним нотаріусом Сарненського районного нотаріального округу Овдіюк Д.І.; визнати незаконним та скасувати рішення міськради «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку ТОВ «БерндБруггеман Україна» від 26.02.2008 №808; визнати незаконним та скасувати державний акт на земельну ділянку від 27.03.2008 серії №1, виданий відділом земельних ресурсів у Сарненському районі Рівненської області.
Сарненський районний суд Рівненської області постановою від 25.12.2014 в задоволенні позовних вимог Особи 8 відмовив за безпідставністю позовних вимог.
Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 22.04.2015 рішення суду першої інстанції змінив у частині зазначення підстав для відмови у задоволенні позову про визнання незаконним та скасування рішень міськради від 22.07.2005 та 26.02.2008 (№№1238, 808 відповідно).
Суддя Вищого адміністративного суду, розглянувши матеріали касаційної скарги
Особи 8 на рішення судів попередніх інстанцій, ухвалою від 2.06.2015 залишив її без руху з підстави пропуску позивачем строку касаційного оскарження рішення апеляційного суду, ухваленого у відкритому судовому засіданні 22.04.2015 за участю представника позивача.
Ухвалою від 10.07.2015 суддя ВАС на підставі ч.4 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Особи 8 на рішення судів попередніх інстанцій відмовив, оскільки причини пропуску скаржником строку визнані судом неповажними.
Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Особа 8 з підстави, передбаченої п.2 ч.1 ст.237 КАС, звернулась із заявою про його перегляд Верховним Судом, у якій просить скасувати ухвалу ВАС від 10.07.2015, а справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
На обгрунтування заяви додала копії ухвал ВАС від 3.03, 29.05, 9.06 та 16.06.2015 (№№К/800/2784/15, К/800/15858/15, К/800/25528/15, К/800/26738/15 відповідно), які підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм процесуального права, а саме ч.4 ст.214 КАС.
Виконуючи обов’язок щодо усунення неоднакового застосування норм процесуального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС виходить із такого.
Відповідно до абз.2 ч.4 ст.214 КАС якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження.
При цьому колегія суддів зазначає, що ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження, особливо з огляду на те, що вона перешкоджає подальшому руху справи, має відповідати вимогам ст.165 КАС як субсидіарної норми процесуального права, яка визначає обов’язок судді (суду) мотивувати свій висновок щодо неповажності причин пропуску строку касаційного оскарження (п.3 ч.11 ст.165 КАС).
На відміну від такого — правильного застосування згаданої норми процесуального права в інших справах, у цій справі зі змісту ухвали від 10.07.2015 вбачається лише констатація висновку про неповажність причин пропуску строку за відсутності відповідного мотивування такого висновку.
Таким чином, ч.4 ст.214 КАС у цій справі застосована неправильно, у зв’язку з чим оскаржувана ухвала ВАС від 10.07.2015 підлягає скасуванню з направленням справи до суду касаційної інстанції для повторного вирішення питання прийняття касаційної скарги.
Крім того, колегія суддів зазначає, що у випадку допуску справи до касаційного перегляду належить звернути увагу на те, чи підлягає дана справа розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Керуючись стст.241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 8 задовольнити.
Ухвалу ВАС від 10.07.2015 скасувати, а справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання відкриття провадження у справі.
Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п.3 ч.1 ст.237 КАС.
Закон і Бізнес
_03_03.png)
