Про стягнення заборгованості

 Вираження й оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і порядку, встановлених законом. Такого висновку  21.12.2016 року дійшов Верховний Суд України у справі № 6-2134цс15.

Згідно ст. 99 Конституції України та ч. 1 ст. 3 декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19.02.93 № 15-93, чинних на час укладення сторонами спірних договорів, валюта України є єдиним законним засобом платежу на її території, якщо інше не передбачено самим декретом, рештою актів валютного законодавства.

Відповідно до ч. 4 «Прикінцевих та перехідних положень» Цивільного кодексу це стосується відносин, що виникли після набрання ним чинності  (з 01.01.2004 ). Стосовно ж цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК, то його положення застосовуються до тих прав і обов’язків , що виникли або продовжують існувати.

Іноземна валюта  може використовуватися в Україні у випадках і порядку , встановлених законом (чч. 1, 2 ст. 192 ЦК).

Такими випадками є ст. 193 , ч. 4 ст.654 ЦК, закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.91 № 959-ХІІ, декрет КМ від 19.02.93 № 15-93, закон «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23.09.94 № 185/94.

Тобто закон передбачає обов’язковість здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не містить заборони на використання в розрахунках розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.

За змістом чч.1, 2 ст. 533 ЦК, грошове зобов’язання має бути виконане  в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Якщо в договорі передбачено інший порядок, ВСУ вказує на необхідність з’ясувати сутність такого визначення.

Отже, у вказаній справі існує неоднакове  застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах.

Тому відповідно до ст. 169 Цивільного кодексу УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті.

Закон передбачає обов’язковість здійснення платежів на території України в національній валюті, однак він не містить заборони на використання в розрахунках  розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або  інших величин.

Так, ВСУ скасував усі рішення в зазначеній справі та направив її на новий розгляд до суду першої інстанції.