Строки позовної давності у процесі стягнення неустойки/штрафних санкцій

Здається, питання стягнення неустойки як способу забезпечення виконання цивільних зобов’язань відповідно до положень Цивільного кодексу України та неустойки як штрафної санкції відповідно до положень Господарського кодексу України, вже настільки було дослідженим, що на практиці з цим не повинно виникати жодних проблем. Однак судова практика свідчить зовсім про інше.

Майже кожного року Верховним Судом України в порядку перегляду судових рішень приймається щонайменше одне рішення, яке стосується вищезазначених питань. Не в останню чергу це пов’язано з тим, що фактично одні правовідносини одночасно регулюються двома правовими актами.

Не став винятковим і 2017 рік. Так, зокрема, 08.02.2017 р. було прийнято Постанову Верховного Суду України у справі №3-1217гс16, якою задоволено заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Про-Сток» (далі – ТОВ «Про-Сток») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16.08.2016 р. у справі №910/29752/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Норд» (далі – ПАТ «Норд») до ТОВ «Про-Сток» про стягнення 3 007 800,00 грн.

Відповідно до встановлених судом обставин, постачальник ТОВ «Про-Сток» прострочив виконання взятих на себе зобов’язань щодо доставки товару, виконання збірних та монтажних робіт, а також передання покупцеві (ПАТ «Норд») змонтованого та готового до експлуатації за призначенням стелажного обладнання у строк до 26.01.2014 р. Зобов’язання було виконане 10.02.2014 р., а згідно з умовами укладеного між сторонами договору, за кожну повну або неповну добу прострочення поставки товару та/або прострочення строків проведення монтажних робіт постачальник має сплатити покупцеві штраф у розмірі 5% від загальної вартості непоставленого товару.

ПАТ «Норд» 19.11.2015 р. звернулося до суду з позовом до ТОВ «Про-Сток» про стягнення штрафу у зв’язку з простроченням виконання відповідачем зобов’язань щодо поставки товару та здійснення монтажних робіт. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову відмови у зв’язку з пропущенням строку позовної давності.

Апеляційний суд, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, керувався наступними чинниками:

• сторони мали право визначити у договорі такий вид забезпечення виконання зобов’язань відповідача як стягнення штрафу у відсотках за кожен день прострочення, що не суперечить чинному законодавству, а помилкове зазначення у договорі назви форми неустойки не впливає на підстави та розмір її стягнення судом;
• позивач не пропустив строку позовної давності, оскільки стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, в межах строку позовної давності за основною вимогою.

Скасовуючи рішення судів апеляційної й касаційної інстанції та залишаючи чинним рішення суду першої інстанції, Верховний Суд України зробив такий висновок: «Положення гл. 19 ЦК про строки позовної давності підлягають застосуванню з урахуванням особливостей, передбачених ч. 6 ст. 232 ГК, а тому:

• Якщо господарська санкція нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права;
• З огляду на те, що нарахування господарських штрафних санкцій припиняється через 6 місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, то строк позовної давності спливає через 1 рік від дня, за який нараховано санкцію. Положення ст. 266, ч. 2 ст. 258 ЦК про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду в межах строку позовної давності за основною вимогою, до господарських санкцій не застосовується».

Вважаємо, що цей висновок щодо застосування зазначених вище норм права є досить логічним та обґрунтованим, оскільки положення ст. 266 Цивільного кодексу України поширюються виключно на цивільні правовідносини, в межах яких неустойка, на відміну від господарських правовідносин, стягується будь-якими строками без обмеження. Саме тому законодавець і передбачив положення, відповідно до якого строк позовної давності щодо стягнення неустойки як до додаткової вимоги спливає одночасно зі строком позовної давності до основної вимоги, оскільки в протилежному випадку, враховуючи, що спеціальний строк позовної давності щодо стягнення неустойки (1 рік) обчислюється за кожен день окремо, кредитор мав би можливість стягувати її безкінечно, навіть якщо строк позовної давності до основної вимоги вже сплив.

Водночас ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій здійснюється протягом 6 місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, а тому застосування в цьому випадку положень ст. 266 Цивільного кодексу України призводить до погіршення становища боржника.

З огляду на те, що відповідно ст. 118²⁸ Господарського процесуального кодексу України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, є обов’язковим, судам і практикуючим юристам слід взяти до уваги це рішення суду та надалі дотримуватися його у своїй роботі.

Разом з тим, прийняття постанови Верховного Суду України від 08.02.2017 р. вчергове вказує нам на значні суперечності між положеннями Цивільного та Господарського кодексів України, що призводять до численних проблем при правозастосуванні та потребують вирішення на законодавчому рівні.

Денис Черкасов«Jurimex, ЮК» юрист