Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Останнім часом, оскаржуючи рішення місцевих та апеляційних судів у касаційному порядку, сторони у судовій справі стикаються з законодавчими фільтрами при реалізації права на оскарження.
Касаційні суди, відмовляючи у відкритті провадження, зазначають, що оскарження рішень судів попередніх інстанцій в касаційному порядку для певних категорій справ можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Законодавець не передбачив та обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у деяких категоріях справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм.
Близько 750 судових ухвал про відмову у відкритті касаційного провадження з цих підстав міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Дійсно, відповідно до ч. 3 статті 333 КАСУ, суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження з судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця визначені саме у ст. 287 КАСУ.
Аналогічні норми містяться у статті 394 ЦПК та у 293 статті ГПК. На відміну від КАСУ ці норми стосуються перегляду ухвал про повернення заяв позивачу та розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця.
Крім того, це стосується оскарження судових рішень у малозначних справах.
У юридичній спільності такі положення законодавства викликали бурхливу дискусію.
Так, справи незначної складності підлягають касаційному оскарженню в наступних випадках:
Але треба зауважити, що правників цікавить, чи містить законодавство відповіді на такі питання:
Фахівці вказують на певну правову невизначеність, яка призвела до численних конституційних скарг у КСУ з приводу відповідності Конституції вищезазначених положень процесуальних кодексів.
Автори клопотань зазначають, що застосуванням оспорюваних положень порушено закріплене частиною першою статті 55 Конституції України право на судовий захист, а також позбавлено гарантованого пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Скаржники бачать у нормах закону запровадження дискримінації, обмеження права на судовий захист та позбавлення доступу до правосуддя.
Проте касаційні суди дотримуються іншої думки. У справі № 904/170/19Касаційний господарський суд послався на Рекомендацію № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, якою державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.
У контексті викладеного суди зазначаютьи, що використання касаційним судом оціночних чинників, зокрема таких понять, як "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи" тощо, виходячи з високого статусу Верховного Суду, не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, оскільки у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень і застосування Судом таких повноважень не може вважатися обмеженням доступу особи до процесу правосуддя.
Як формується та чим забезпечується єдина судова практика
Забезпечення єдності судової практики стало однією з багаточисельних завдань судової реформи.
За задумом авторів реформи, забезпечення сталості та єдності судової практики є одним із основних завдань діяльності Верховного Суду як найвищого органу у судовій системі України.
Якими способами намагаються забезпечити єдність судової практики
Велика Палата Верховного Суду вирішує, головним чином, справи, в яких під загрозу може бути поставлене однакове застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права.
У касаційних судах функціонує по декілька Палат. Поділ на Палати обумовлений тим, що судді, які входять до складу колегії, можуть мати різні позиції з одного і того самого питання. Тому справа передається на розгляд Палати, яка приймає узгоджене рішення.
Коли Палати мають різні точки зору з одного і того ж питання і по-різному вирішують справу, справи передаються на розгляд Об'єднаних Палат, які створені в кожному касаційному суді.
Особливо це актуально для Касаційного цивільного суду, оскільки його Палати не мають спеціалізації.
Завдання із вирішення юрисдикційних конфліктів покладено на Велику Палату ВС. Закон передбачає, щоб усі справи, щодо яких є хоча б мінімальний сумнів у правильності визначення юрисдикції, спрямовувалися до Великої палати. Велика Палата отримала величезну кількість справ, більше 90 відсотків яких присвячені саме питанню юрисдикції.
Зразкові справи вирішили одразу декілька проблем.
По-перше, забезпечили єдиний підхід до вирішення подібних справ у судах першої і апеляційної інстанцій.
По-друге, коли такі рішення дійсно виконуються внаслідок вирішення питання у зразковій справі і практика стає єдиною, багато громадян отримують можливість розв’язати спір без звернення до суду.
Виключна правова проблема є новим інститутом процесуального законодавства. Відповідальним суб’єктом за вирішення цього важливого елемента правового поля, спрямованого на забезпечення однакового застосування норм права, є Велика Палата Верховного Суду.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблемуі така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Протягом років практика діяльності ВСУ нагадувала маятник, який протягом року кілька разів коливався то в один, то в інший бік, а від початку нового року практика знову змінювалася. Судді ВСУ з різних причин приймали різні постанови за тотожних правовідносин без зазначення про відхід від попередньої думки. Це фактично «узаконило» подвійну судову практику, оскільки давало можливість посилатися на «потрібні» постанови ВС і не згадували про наявність інших. Одним зі шляхів уникнення згаданої проблеми є уніфікація структури правової позиції.
Якщо колегія суддів або Об'єднана Палата вбачають підстави відступити від такого висновку, то справу передають на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Так само, якщо один касаційний суд не погоджується з висновком іншого касаційного суду щодо застосування однієї і тієї самої норми права, то для того щоб відійти від цього висновку, необхідно передати справу на розгляд Великої Палати.
У суддів Верховного Суду іноді виникають питання співвідношення позиції палат (Палати, Об'єднаної палати, Великої палати), але тут керуються загальною логікою: висновки Великої Палати обов’язкові для Об’єднаної Палати — висновки Об’єднаної Палати обов’язкові для Палати. Відступати від висновків мають також в ієрархічному порядку. (Велика Палата може відійти від висновків Палати та Об’єднаної Палати, Об’єднана Палата може відступити від висновків Палати, Палата не може відійти від висновку Об’єднаної Палати).
_03_03.png)
